198-а весна вступила на землю від часу народження Тараса Григоровича Шевченка — Апостола і Пророка української нації. Наш Кобзар з`явився на світ як посланець Божий у період найбільшого занепаду національного життя на Україні. Він заговорив до свого народу просто, поетично про найголовніше і найболючіше, про красу природи і людини, її честь та гідність, про несправедливість, про славне минуле і втрачену свободу, яку неодмінно потрібно повернути, про любов до України, заради якої був готовий на усе. Значення його слова для нас особливе, адже своєю поезією він згуртував і з`єднав українців у один великий український народ, врятував його від німоти. Магія шевченківського слова незбагненна, тому Шевченко завжди сучасний і нагальний. 18 березня, після недільної Божественної літургії, громада української греко-католицької церкви Юрія Переможця, що у Ляйпцігу, зібралася у церковній світлиці, щоб знову припасти до цілющих Шевченкових джерел, послухати вічно живе слово геніального поета.
Шевченківські вечори у нашій громаді вже стали традицією. Сьомий рік поспіль їх організовує і проводить пані Богдана Хідченко. За традицією свято Кобзаря розпочалося спільним виконанням пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”. А далі з допомогою юних та досвідченних декламаторів всі присутні поринули у правду шевченкового слова. Тарас Шевченко понад усе любив Україну, пишався славним минулим свого наролу. Пропускаючи через власне серце і розум давні і тривожні для України події, поет змальовував у віршованих рядках яскраві картини історичної долі своєї землі. Пишучи про старовину, Шевченко водночас думав про сучасність. Він не тільки гнівається і проклинає, він дає опору нації, вказує дорогу якою маємо йти. І. Франко писав, що Шевченко “...є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим вогнем європейського поступу”. Тому так по-сучасному звучить “Розрита могила”, “І мертвим, і живим і ненародженним...”, “Невольник”, які майстерно виконали донька та батько — Юля Ферштей та Дмитро Костишин.
Перебуваючи десять років на засланні на окраїнах Російської імперії, Шевченко не корився долі, а попри заборону, знаючи, що буде покараний, продовжував писати й малювати. Провідними мотивами шевченкових поезій цього періоду були не тільки сум за рідним краєм та самотність, а перш за все засудження кріпосників та їх моральної розбещеності, критика царизму та заклик до боротьби за волю. Тому так зворушливо звучали рядки поетичних творів “Не гріє сонце на чужині”, “Сонце заходить, гори чорніють”, “ Чи то недоля та неволя...” у виконанні Антона Ріхтера, Северинка Флюнта та Оксани Макогон.
Тарас Шевченко з величезною любов`ю і таким же сумом у своїх віршованих шедеврах оспівав жінку — матір, сестру, кохану, їхнє тяжке життя у кріпосницькому суспільстві. Для нього жіноча недоля була згустком болю і він гнівно виступав проти жіночого безправ`я. Іван Франко писав: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя... Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері». Дуже гостро звучить тема материнства у поезіях про дівчат-покриток. Про молодих жінок з обрізаною косою, з вічним соромом і з безталанними вже від самого народження дітьми йдеться у “Лілеї” та “Маленькій Мар`яні”. Ці твори великого Кобзаря з душею продекламували Галина Альтнер та Софійка Кулай.
А яке ж Шевченкове свято без пісень, які український народ співає вже півтора століття?! Чи то з допомогою народних талантів, чи то професійним хистом композиторів безсмертні строфи поета придбали багато чудових мелодій. Присутні на святі насолоджувались високопрофесійним виконанням вокальних творів Богданою Хідченко та Анною Рад-Марковською. Це і “Ой одна я, одна...” М. Лисенка та “Ой маю, маю я оченята...”, а також “Плач Ярославни” О.Зелінського та “Було колись на Вкраїні...”. А у виконанні гостя нашого свята з Дрездена пана Василя Машира прозвучала пісня “Зоре моя вечірняя”. Тепло сприйняли присутні виступ вокально-інструментального ансамблю у складі Богдани Хідченко, Бориса Кулая, Северинка Флюнта(сопілка) та Богдана Флюнта, який виконав відомий твір “Така її доля”. І як завжди у музичному супроводі нам допомогала концертмейстер Марина Шепель.
Розповідь про вшанування пам`яті великого Кобзаря у Ляйпцігу була б не повною, якби ми не згадали наймолодшу учасницю нашого свята Даринку Кулай. Ця золотоволоса маленька україночка, якій ще не виповнилось і чотири роки, впевнено розказала вірш Тараса Шевченка “Тече вода з-під явора”. Чи це не є прямим слідуванням заповітам нашого пророка? Адже від нас, батьків, залежить скільки ще звучатиме у світі українська мова та пісня. Від нас з вами залежить, скільки ми, як народ, пам`ятатимемо Шевченкову весну, як весну нації. Березень подарував Україні Апостола Правди, квітень приніс молодому кріпакові вистраждану волю, а травень квітами встелив та сльозами полив останню путь Кобзареві з Петербурга до його вічного дому — на Чернечу гору. Тож нехай “Заповіт” , який на закінчення свята виконали всі його учасники, завжди буде для нас дороговказом на шляху збереження незалежності України, традицій, звичіїв та культури нашого народу. Бо Шевченко, який дав себе розіп`яти за Україну та її народ промовляє до нас словами Євгена Сверстюка:
...І нарешті ковтнувши свободи,
Не втішайтесь дарами в раю,
Я прошу тебе, гнаний народе:
Не проспи Україну мою.
Макогон Оксана